1

Тема: ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ

http://abetka.ukrlife.org/khortytsya.htm

СІЧОВІ ШКОЛИ

Будували їх за ворітьми Коша. Учбова хата, крита очеретом, два курені, один для молодших, другий для старших школярів, піч-кабиця з дровітнею і котлами, майдан для військових вправ – все це обгороджували по колу дерев’яним частоколом, точнісінько як у дорослій Січі.
Як подивишся із сторожової башти на дворище школи, залюднене жвавою малечею в білих сорочках, то й явиться вона вже і не школою, а молоденьким соняшником, наповненим молочними зернятами. День за днем, рік за роком віддано йшов він услід за своїм сонцем – дорослою Січчю, убираючи промені братства і військової вдачі, наповнюючись світом віри і честі.
У школярів був общинний лад, як і в усього війська, і називався він – курінним управлінням. У школі вони жили, вчилися… На Новий рік, коли все товариство обирало собі старшину, вони теж обирали отаманів: старші – собі, а молодші – собі.
Слава про січову школу йшла по всіх-усюдах. Тому багато хто з батьків України, Литви та Польщі вважали за честь віддати своїх синів на навчання до запорожців, щоб діти їх по-справжньому привчалися лицарського діла. Бо вчили школярів не тільки читати, писати, рахувати, а й “з рушниці зірки стріляти, списом добре колоти та на коні реп’яхом сидіти.”

А ось я тобі зараз заспіваю пісню січових дітей:

Тільки в небі місяць засяє,
Шлях Чумацький вийдуть
Зорі прокладать,
Ми сідлаєм коників,
Вороненьких коників,
Щоб у Базавлуці
Вихрем політать!
Гей, коню мій,
Вірненький,
Степом лети,
Вітри обганяй.
В славнім краю
Козацькім
Долю мою,
Світлу Долю
Відшукай!
Ніч казкова швидко минає.
Із Дніпра-Славути ранок воду п’є.
Росяними травами
Путь до Січі правимо,
З-за туману яснеє сонечко встає!..

Кожну ніч, виїжджали хлопці на Луг випасати коней. А вранці, пригнавши табун, йшли з усім товариством купатися до Дніпра і тільки потім, після особливого сигналу, поспішали до школи. А сигнал цей був ось який. Із воріт січової школи вибігали троє хлопчаків: один з них підкидав у небо голуба – символ Святого Духа, а двоє інших голосно вигукували:

“Аз-буки, закаблуки,
Печеная каша.
Збирайся до купи
Вся братія наша.
Гей, Петро!
Мерщій, Миколо!
Вже на вас чекає школа!”

В учбовій хаті на них очікували вчителі. Спочатку – тричі – читався “Отче наш…”, далі “Царю Небесний…”, “Символ Віри…” і тільки потім починалася наука.






СІЧОВІ ВЧИТЕЛІ

З давніх давен пішло, що вчителювали в січових школах люди духовного сану, служителі церкви, а військовій справі навчали освічені й випробувані в боях козаки. Вчителів дуже поважали на Запорожжі й надавали їм звання “військових служителів”. Було ще й так, що до вчительства прилучали старших учнів. Те, чому навчали їх “бувалі люди”, вони передавали молодшим.
Отже, я поведу своє оповідання про двох бувалих козаків, котрі являли собою взірець січового вчителя, розумом, благородством й силою яких пишалося все Запорожжя.

ВЧИТЕЛЬ НАУМ ЦІКАВИЙ

Був дід Наум запорозького коліна; у нього і звичай був козацький, і мова козацька; було що скаже, то все – до діла й до ладу. Високий то був дідуган, стрункий, руки мав великі й дужі. А вже обличчям вийшов – ну чистий тобі Микола Чудотворець з ікони. Тільки уяви собі, друже, у такого велетня очі – карі, щоки – рожеві, а сам – білий. Одягався завжди в усе біле, носив довге білосніжне волосся, брови мав кошлаті білі, білу бороду й вуса. Одним словом, “такий білий, що лебеді вхоплять.”
Ще скажу, доброти він був надзвичайної. Здавалося, не було в нього свого серця, але було серце всього народу. Було, питає в учнів: “Ну що, комарики-дзюбрики, бажаєте школярської юхи набратися?” Ті в один голос: “Бажаємо, Цікавий!” – “От і добре, – скаже він тоді і додасть: “ Як скаже Наум – бери на ум, значить, бери. Моя наука завжди знадобиться…”
Якщо з’являвся новачок, Цікавий його питав:
– А чи вірно на Запорожжі кажуть: береженого Бог береже, а козака шабля стереже?
– Вірно, – погоджувався новачок.
– А ти вже шаблю отримав?
– Отримав.
– Дай-но мені подивитися.
– Візьми.
Тоді він його за вухо вхопить і давай крутити (жартома, звичайно, і зовсім не боляче), та при тому примовляючи: “Лис, лис та поріс, круте дулю, як не вкусить, де татарин, там дубок, тягни лиса за чудок! Запам’ятай же, дитино, і зарубай це собі на носі – шабля із рук нікому не дається”.
А який то був майстер боротьби і кулачного бою. Йой! Обійди хоч цілий світ, а другого такого не зустрінеш. Неодноразово козацький “спас”, якому навчав він школярів, рятував їх потім у бойовищах від неминучої смерті. І вчив же як – наче пісню співав!
Загикають хлопці, йдучи стінка на стінку, Наум сміється:
– Якби криком брати, то кого б ми до рук не прибрали.
Того, хто програв, Наум повчав:
– Пустився в бійку – чуба не жалій. А краще міркуй, чому програв. І не горюй, а запам’ятай: не той дужий, що поборов, а той, що вивернувся.
Смішно було споглядати, коли веселі хлоп’ята, у перерві між уроками, нападали з усіх боків на Вчителя, намагаючись вхитритися і щоміцніше ухопитися за нього і повалити на землю. Він тоді, немов цуценят, розкидав їх по всій галявині, від душі регочучи:
– Е-ге-гей! Комарики-дзюбрики, ану – політай!!.. А хто це мені в бороду вчепився? Ач, який, шибеник. Не хапай за бороду: зірвешся – вб’єшся!
От де вчитель був, так учитель. Розумом – мудрець, а душею – дитина.

ВЧИТЕЛЬ ГРИЦЬКО СОКІЛ

“Знати сокола по польоту, доброго молодця – по ході”. Це сказано не інакше як про нього, про Грицька Сокола. То був моторний, спритний козак; “перейшов вогонь і мідні труби, попав чортові в зуби і звідти вийшов”, «був на бувальцях, знає, що кий, що палиця». Він “міг з вареного яйця курча висидіти”, “міг по крашанках пройти і ні одного не роздавити”. Такого, як Грицько, “в ступі не влучиш, і в корці води не впіймаєш”. Такий “і на льоду прожив би”. Він – “що кішка: як ти його не кинь, а він все на ноги стає”.
Отже, носив Сокіл на голові надзвичайної довжини “оселедця”. Скажімо, такий довгий, як ціпок. Бувало, прив’яже до “оселедця” невеличку гирьку, підкине вгору порожню пляшку, трусоне головою – дзень-дзелень! – і розлітаються у різні боки скляні скалки. Коли його питали: навіщо тобі такої довжини “оселедець”, Гришо? – Він, сміючись, відповідав: “Це для того, щоб турка легше було в бою дістати. Вб’ю яничара – моя перемога, а ні – гідно зустріну смерть. Нехай ворог відрубає мені голову гострим мечем, ухопивши мій довгий чуб, але не бажаю, щоб рука ворога поганила козацьке тіло.
Будь-¬яка зброя перетворювалася в руках Сокола на якесь чародійство. Шаблею крутив, як швець шкірою. У самий розпал веселощів, бувало, ввійде в коло, витягне з піхов шаблюку і скаже: “Сипте, хлопці, пшоно із лантуха у мене над головою, а я буду одбивати”. І що ти гадаєш? Сказав – і зробив. Шабля крутилася з такою швидкістю, що не було видно леза, а пшоняні зернини, не встигаючи впасти перед ним на землю, розліталися в різні боки.
А як розкажеш про його вміння орудувати списом?! Вірно мовиться: не все те козак, що списа має. Був у нього танок з двома списами. Вертів він ними, як сам хотів. І присідав й підстрибував… Отакечки встромить у землю обидва списи, легким вітерцем злетить по них угору, зробить три переверти й прийде на ноги!..
Але найцікавішим й чудернацьким, що в нього було, так це “брязкаюча свитка”. До неї він пришивав безліч різних дрібних предметів: балабончиків, дзвіночків, мідних тарілочок, таких же, як на бубнах... Нестримний регіт котився по всьому майдану, коли, дзеленькаючи й бряжчачи, з’являвся він у своїй “свитці” й починав чудувати й химерувати.
– Вбраний козак всім хороший: як забряжчить, то всі слухають! – весело вигукував Грицько. – Ану, братики, ловіть мене. Той із вас, хто спіймає Грицька Сокола, отримає золотий!
Починалися лови. Та хіба його спіймаєш! “Ось він, рідненький, хапай!..” Хоп! А воно вже у іншому боці дзеленчить. Всі бігом туди. Й знов по?хибка… Нарешті який-небудь “вдалий” козарлюга ловив “брязкаючу свитку” й волав сам не свій від радощі: “Це я! Це я його спіймав!..” Куди там! Спіймав, та не Грицька. А де ж Сокіл? А він уже на дзвіниці.
– Що, піймали облизня! – сміється. – При мені мій золотий зостанеться. При мені.
Як би важко не йшла наука, друже, запорозькі вчителі ніколи не брали до рук різки, як це робилося в інших школах. У донців, скажімо. Запорожці, навпаки, засуджували такий вид виховання, бо з любов’ю ставилися до дітей. Козаки цінували й застосовували в навчанні особистий приклад і пояснення.
Сокіл, той вмів “катувати” словом. Наприклад, неуважного й млявого школяра міг жорстко підхльостнути: “Якби не руки та не ноги, то був би з нашого Марка гарний барабан для тревоги”. Або: «Усім козак, тільки чуб не так». Або: “Ні се, ні те, голубеньким цвіте, жовтеньким пахне”. Боягузу міг таку небилицю розповісти: “Летить куля, дзижчить; я в бік – вона за мною; я в другий – вона за мною; я впав у кущі – вона мене тиць по лобі; я мац рукою – а то жук!” А вже хвалька і просто висміяти при всьому класі: “Це той, що одним пострілом сорок сім качок б’є”.
Ніколи Грицько не скупився і на похвалу. Але спочатку похвалить, а потім скаже: «Догана мудрого більше стоїть, як похвала дурня.» І додасть: “Хвалять – не радуйся, гудять – не сумуй”.
Січові хлоп’ята приймали участь у церковних богослужіннях у якості “співаків”. При січовій школі існувало відділення для співаків, яке з часом перетворилося на окрему школу музики і церковного співу. Дітей навчали грати на різних музичних інструментах, та, головне, співати в церковнім хорі.
Голосисті хлоп’ята старалися на славу. Співали жваво, від усього серця. Ніжно й зворушливо починав спочатку хтось один, і тут його підхоплювали інші. Мелодія лилася, наче з одних вуст. Чисті дитячі голоси розганяли тугу, звеселяли душу! А завершувався спів на такій високій ноті, що, здавалося, підніми голову вгору, і десь там, під самим куполом церкви, побачиш справжніх анголів, які співають тобі пісню Неба!

Наука наукою, а казка – казкою.

Побачити означає повірити, але існує й більш давній вислів - повірити означає побачити © Характерники, Січ.

Re: ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ

Основна форма бойового загартування:

"Січові хлоп’ята приймали участь у церковних богослужіннях у якості “співаків”."

Я В Е Н Б О Ж.
Царь Волхов Ладогович
http://slav-pravda.ru/

3

Re: ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ

Спас
е було тоді, як над Україною, мов круки, кружляли татарські орди, турецькі когорти та всякі інші напасті і насильства.

І єдиними оборонцями рідної землі були козаки, святі лицарі волі.

Але як не намагалися, не завжди могли встояти від хижих нападників, і гинули старі і малі, а молоді бряжчали кайданами в неволі, чи ридали в гаремах над потоптаною зґвалтованою цнотою і коханням.

Зібралися на раду: що діяти, як рятувати люд від напасті. І мовив слово старий козак Нелинь: «Я підготую триста молодих козаків, хай підуть в усі куточки від села до села, від міста до міста і навчать молодь нашого втаємниченого вміння – захищатися від напасників». Довго вирувало козацьке коло – адже вміння захищатися беззбройному проти озброєних – то козацька таємниця. І рішення було одностайне: гідним довірити цю таємницю, іншого порятунку не бачили. Після ретельного відбору та підготовки – провели юнаків-спасівців, як лагідно назвали їх козаки. Повів їх дід-Нелинь. На прощання Кошовий мовив: «Дивіться браття добре, думайте, виважуйте, аби не попала наша таємниця у недобрі чи ворожі руки. То може єдиний спас-порятунок України, і його треба берегти для майбутніх поколінь».

Але вороги не дрімали, бо давно полювали за козацькою таємницею. І чи то зрада сталася, чи злі чаклуни виворожили, але ще до того, як юнаки мали розсипатися в різні боки, як курчата від квочки, на них налетіло вороже військо. І було воно як хмара чорна: тьма-тьмуща диких воїнів. Із страшними вигуками кинулися вони на козаків, оточуючи щільним кільцем, не стріляючи. Майнуло у думці старого Нелиня: «Зрада! А якщо котрийсь не витримає, розкриє …». Думати було ніколи: махнув характерник руками, як крилами, на молодих лицарів – і злетіли триста чорно-білих лелек. Тільки і встиг мовити: «Летіть до людських осель: як з`єднається ваша кров з людською, захи-щаючись від нападників – збудеться задумане…»

Ошелешені чужинці, якийсь час вклякли на місці, прово-джаючи поглядом птахів, що повільно кружляли над старим козаком. Опам’ятавшись, діставали луки, накладали стріли. Нелинь знов змахнув руками і лелеки стрімко злетіли вгору, все вище і вище. І … розтали вдалині. З диким ревом кинулось вороже юрмисько на козака. Та … тільки задзвеніли шаблі об могутнього дуба, що стався із старого. Ламалися шаблі, кришилася кора, відскакували стріли, шелестіло під вітром листя. Чим більше ран наносили шаблюки, тим більше зеленого листя скручувалось і руділо, як запечена кров. І тільки тоді, коли не лишилось жодного зеленого листочка, і зашурхотіло воно, ніби старечий сміх прокотився степом, обняв містичний жах нападників, кинулись вони безвісти з того місця.

Через якийсь час повернулися лелеки, довго кружляли над степом, а потім посідали на дуба. Розпачливо закидали на спини голови і клекотали: справляли тризну над батьком-Нелинем.

Та й полинули в Україну, оселяючись на хатах у людей.

Перекази оповідають, що траплялися випадки, коли в різних кінцях України лелеки кидалися на напасників, допомагаючи господарям. І відбувалося диво: господар несподівано, незбаг-ненно перемагав, метаючись вогненним вихором між ворогами. Якщо залишався живим, то з роду в рід передавав якусь таємницю старшому синові, а той – своєму.

Пішли у вічність легендарні захисники України – козаки. А таємниця лише нині почала потроху відкриватися Україні. Бо“ зна – може в тих таємничих стрімких рухах живе дух славетних предків і гідні воскресять його. Тоді оживе і Нелинь, бо за переказом дуб стоїть і понині: постріляний, порубаний і вже почав усихати. Чекає не дочекається своїх спасівців, які б рознесли в усі українські душі незламний козацький дух, їх незнищиму волю, їх непохитну силу.

http://www.kazka.in.ua/Zbirky/Lytvyn/Spas.html

Побачити означає повірити, але існує й більш давній вислів - повірити означає побачити © Характерники, Січ.

4

Re: ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ

Меч Єдності
Давня козацька легенда, яка передавалася з покоління в покоління.

Після знищення московськими військами Січі, говорить легенда, – козаки розділилися. Частина їх пішла на Кубань, частина – за Дунай, а частина – в Галичину.

Лише, коли всі вони зберуться разом, козацькі ковалі-характерники почнуть з їхніх шабель кувати Меч Єдності.

Куватимуть вони його довго: багато випробуваннь буде і невдалих спроб, приходитимуть все нові і нові козаки, і кластимуть свої шаблі на чарівне ковадло. Гудітимуть з натуги велетенські міхи, червонітимуться в вогні шабельні леза, перековуючись під ударами молотів в чарівний клинок. Сипатимуться іскри з-під ковальських молотів і солоний піт заливатиме очі ковалям...

Темні сили всіма засобами намагатимуться зупинити ковалів: обіцятимуть їм Золото, Владу, Славу... Але ковалі не зважатимуть на них і далі робитимуть свою справу.

Коли ж нарешті зблисне сталь лицарська, криця харалужна – і засіяє ясним полум'ям Меч Єдності! Тоді зійдеться все Козацьке Товариство і підійме цей Меч вгору, – і вогонь з нього переллється в усі Козацькі Серця! І піднімуться тоді козаки – воскресять Україну і підніметься давня Козацька Мати – Січ.


Байка про козака-кобзаря
Помирає старий кобзар. З останнім подихом вилетіла з тіла душа козацька і понеслась попід хмари. Аж тут їй перед вратами небесними загородили путь: з одного боку Пресвяті Ангели Пречисті, а з другого боку Сила Нечиста.

І кажуть Чорти: «Заберем ми його в пекло вогняне на вічні муки, за безчинства його, за те що шаблею в літа молоді убив багато люду, спустив величезні ріки людських сльоз та крові»

Кажуть Ангели: «Е ні, Сила Нечиста! Не буть по твоєму! Кров та сльози він проливав не безневинного люду, а ворогів, що нападали на його землю. Рубав він їх честно, у бою, захищаючи власну домівку. За це йому належить місце у Чертогах Райських!»

Аж тут озвалася душа кобзаря козацька: «Душа козака вільна. За життя я ні під ким не був. І зараз вона нікому належати не зможе – ні в пеклі, ні в раю… А душа козака безсмертна в кобзі. І оживатиму я кожний раз, коли хтось заграє на її струнах!»

Записано по памяті зі слів старого козака
http://www.kozak-sirko.org.ua/pages.php?id=302

Побачити означає повірити, але існує й більш давній вислів - повірити означає побачити © Характерники, Січ.

5

Re: ЛЕГЕНДИ ТА КАЗКИ ХОРТИЦІ

"Уяви"

Завдання: уявити якусь ситуацію, відчуття і описати їх словами чи зобразити на папері. Наприклад:
1. Уяви, що ти можеш записати свої улюблені звуки на магнітофон. Опиши, як вони звучать.
2. Уяви, як звучить м'яка, пухнаста хмаринка.
3. Уяви і зобрази звук солоного огірочка.
4. Вигадай свій власний звук.
5. Уяви, який має вигляд сміх, краса, брехня, щастя.
6. Уяви обід із своїх улюблених страв.
7. Який смак у сонячного світла?
8. Як пахне місячне світло? А твоя улюблена телепередача?
Вигадай запах, який, крім тебе, ніхто не знає.
9. Що ти відчуваєш, коли торкаєшся веселки, до товариша, до щастя, до мами?



http://abetka.ukrlife.org/g_plast.htm

Побачити означає повірити, але існує й більш давній вислів - повірити означає побачити © Характерники, Січ.