Topic: Олесь Санін. "Кобзарі" ("Поводир")
Давно було відомо, що автор “Мамая” Олесь Санін має розпочати роботу над грандіозним кінопроектом.
Робоча назва повнометражної картини – “Кобзарі”. Події стрічки відбуватимуться в Україні, Монголії, США та Швейцарії у 1920-1930-х роках і в наш час. У центрі сюжету – сумнозвісний розстріл 1934 року під Харковом декількох сотень кобзарів і лірників, які зібралися там на З’їзд кобзарів.
В основі сюжету – історія американського хлопчика Пітера, який разом з батьком наприкінці 20-х приїхав до України. Батька вбили і хлопець залишився сам. Він зустрічає сліпого бандуриста Івана Кочергу. Вони разом подорожують по Україні, де Пітер – тепер Петро – швидко дорослішає, переживаючи радощі, жалі, людське горе, бачить смерть... Тут, в Україні, Петро зустрічає і своє перше кохання. Взимку 1934 року Івана Кочергу, разом із кількома сотнями інших кобзарів і лірників, страчують під Харковом, куди вони всі зібралися на сумнозвісний З’їзд кобзарів. Пітер лишається єдиним живим свідком цих подій...
Бюджет картини має становити 12 мільйонів доларів США, з яких лише два мільйони – державні кошти. Основним інвестором проекту має стати Сергій Тарута, який очолює раду директорів корпорації “Індустріальний союз Донбасу”, один із українських мільярдерів, котрі увійшли до списку американського ділового видання Forbes.
А головну роль має зіграти володар “Оскара” Джек Пелланс, який вільно володіє українською мовою і справжнє ім’я якого – Володимир Палагнюк. Українець з Пенсильванії, колишній шахтар і професійний боксер, він народився 1920 року і встиг повоювати у Другій світовій війні (горів у бомбардувальнику). У кіно він почав зніматися ще півстоліття тому; серед найвідоміших фільмів за його участю – “Раптовий страх” (1952), “Шейн” (1953), “Бетмен” (1989), “Танґо і Кеш” (1989). Пелланс має зірку на Алеї Слави.
Це історія, яку я сам переживав, коли короткий час був поводирем в одного сліпого лірника, в якого я вчився грати. Закарбувалася в пам’яті одна історія, пов’язана з ним. Рано-вранці він стояв біля стіни і своїми сліпими зіницями ловив перші промені сонця, яке сходило. Своїми мертвими очима ловив сонце. Усі сліпі так роблять. Так само кожного ранку всі на світі квіти повертають свої голівки до сонця. Воно ще не зійшло, а вони вже чекають… Так само проводжають його на заході. Вони мають очі — у своїх серцях, може, заховані десь усередині їхніх душ. Мова про це – про душі людей, які відкриті сонцю. Йдеться про те, що завжди ти повинен мати надію: ранок твоєї душі настане. Основа майбутнього фільму – історія надії. А вона вже покладена на драматичну колізію, яка передувала історичним подіям. Події, про які розповідаю, звичайно, відбуваються в дуже драматичний час, страшний, дуже гнітючий, але фільм не про це. Він про те, що люди все-таки це витримують, тому що мають надію в серці. Один із моїх героїв, сліпий кобзар, все робить для того, щоб його поводир, маленький хлопчик (за якого герой несе відповідальність) виріс світлою людиною, щоб його душа залишилась чистою, щоб вона не зачерствіла від того, що він бачить своїми очима. Кобзар переповідає хлопчикові історії, казки, що начебто той світ, який він бачить реально, інакший, всі речі – інші. І ми визнаємо, що людина незряча може мати ширший світогляд і реальне бачення того, що є в світі, ніж той, хто має очі. Сліпий кобзар знає, з якого боку сходить сонце…