часть главы из книги В.А.Чумаченко "Політ нічного метелика"
Розділ 5: Шлях Орія, або про тиранів та бездоганних сталкерів
Згідно індійської ведичної спадщини, існує два світосприйняття людини у її ставленні до навколишнього середовища – стан Пашубхави і стан Вірабхави.
Пашубхава (пашу-бхава, де пашу походить від українського паша – пасовисько, пашня – хліб у зерні тощо і означає людину землі або земну людину) – це людина, яка пізнає світ за рахунок звичайних органів чуття, тому її світобачення має суто зовнішнє забарвлення. Сили, які ведуть і організовують довколишній світ в єдине ціле, для неї закриті.
Вірабхава (віра-бхава, де українське віра, утворене від віда, відати означає людину відаючу, тобто знаючу) – людина, яку не відділяє стіна невизначеності щодо довколишнього, внутрішній зміст подій їй зрозумілий через існуючий інтроспективний канал зв’язку з довкіллям. Завдяки цьому Вірабхава не втратив своєї природної спорідненості з патерн-умовами чи павутиною вируючого довкола життя (за Ф.Капру*).
================================================
Дальше имена "героев" изменены мною с Пашубхава - на Петро и с Вірабхава - на Василь.
Это сделано потому, что сознание тяжело откликается и читает эти индийские имена.
Надеюсь, Василь Андрійович мне это простит.
================================================
Петро, керуючись тільки побаченим і почутим, не має уяви про істинний стан речей у світі. Між ним і світом стоїть бар’єр ілюзії, схований під виглядом різних наукових моделей, за допомогою яких Петро пояснює собі те, що для Василя є полем його життя, рідною домівкою. Петро може тільки вірити у те, що Василь знає. Тобто останній має змогу корегувати свої уявлення завдяки існуванню між ним і довкіллям надчуттєвого зв’язку, своєрідного відчуття-бачення, що проходить через надтонке, трансперсональне сприйняття (як вважають сьогодні езотерично освічені читачі). На мою думку, тут можна говорити про об’ємність світосприйняття Василя, коли в одному внутрішньому відчутті знаходяться всі канали, притаманні світосприйняттю Петра, завдяки чому народжується нова якість, відчуття істинного ходу подій через присутність в них. Там, де Петро тільки уявляє, Василь - знає.
Особливу вагомість такого сприйняття у житті людини підкреслювали характерники Запорізької Січі, які вважали: щоб негаразди не спіткали людину в житті, спочатку треба бачити і знати, а вже потім - діяти. Вторить їм і стародавній китайський філософ Чжу Сі: “ Знання спочатку, дія потім”.
У давнину психотип Василя стосувався стану пробудженої людини, що несла у собі особливе знання.
Майже вся сучасна езотерична культура присвячена сходженню до внутрішнього знання саме Петра, який десь на дистанції усвідомлення езотеричних істин мусить стати Вірабхавою. Тому, мабуть, за традицією і розміщують ці два психотипи в такій послідовності: спочатку Петро, а вже потім Василь. Насправді ж, психотип Василя давніший, первинний, бо є природним станом спорідненості людини й оточуючого світу, є нащадком орійської традиції світосприйняття. Тому він знає істину, тоді як Петро, шукаючи шлях, тільки блукає у темряві. Шлях останнього - через пошук закономірностей, на яких стоїть світ, з чого і постає техногенне суспільство, мета якого - захист Петра від тих негараздів, які чекають на нього одразу ж за порогом його домівки, оскільки він не знає, не відчуває коли саме треба з неї вийти, щоб не потрапити в халепу. Він не знає, в який бік спрямувати свої кроки, який шлях обрати, оскільки зв’язок з довколишнім розірваний, іншими словами, він людина, яка згубила нитку Аріадни, що пов’язувала його з довколишнім світом. Він, через хибні свої спрямування, все робить не так, тому шлях його життя тяжкий і карколомний, він весь час змушений обирати між добром і злом, достеменно не знаючи, у що виллється для нього і те й друге. Він весь час знаходиться у пошуках своєї кращої долі. Тому щасливе життя без катастроф стає його метою. Він змушений весь час шукати ту істину, усвідомлення якої принесе йому тверду точку опори, спираючись на яку він зможе вірно орієнтуватись в житті. Від Василя він дізнається про стіну забуття, що відділяє його від блукаючої світом істини, знання якої, запевняє Василь, наповнить його життя світлом добра і щастя. Саме тут, переконує він, його страдницький шлях закінчується.
Приголомшений цією звісткою, Петро, озирнувшись довкола, всі свої негаразди приписує недосконалому суспільству, в якому він змушений пребувати. Життя у ньому, вирішує він, є цілковитим безглуздям, великою і страшною помилкою з його боку. Від Василя він дізнався про стан бездоганності, який - головна умова виходу з тої халепи, в якій опинився.
Бездоганність для Петра, шокованого своїм станом, – це спосіб виходу з того жаху, що його оточує. Тому його сталкінгом стає майстерність неупередженої акторської гри на сцені життя. Завдяки їй його поведінка стає непередбаченою (такою ж як у Василя), і він, з дичини на полі життя, перетворюється на мисливця, отримуючи свою перемогу над життям.
Стежачи за вивертами Петра, Василь, внутрішньо, посміхається: як із таким усвідомленням світу той взагалі може говорити про бездоганність? Як може стати невразливим, не знаючи достеменно від чого? Сам Василь прийшов до цього через свою цілісну злитість з патерн-умовами життя, тобто особисту невід’ємність від природного середовища. Тому його дії - в межах можливого та необхідного в існуючому природному цілому, його інтуїція витікає з обрію, з яким він злитий воєдино навіть тоді, коли не задумується над своїми вчинками. Сила цілого стає його силою. Як наслідок, Василь наповнений енергією там, де Петро ледве пересуває ноги під вагою нещасть, що повсякчас сиплються на його голову.
Почувши про існування духовного плану і його провідну роль в житті людини, Петро вирішує усі свої безглузді дії припинити: «опускає руки», вибираючи шлях недіяння. Але стає ще гірше. Тому через деякий час, не відчуваючи в собі відгуку того плану, Петро починає за прикладом Василя будувати особливі храми, на стінах яких зображує образ невловимого духу і чекає щастя та добробуту в молитвах перед ним. Але як тільки він виходить з того храму в реальне життя, вихор упередженостей (власної негативної карми, власних неправильних діянь) знову навалюється на нього. Стає навіть набагато гірше, ніж було.
Саме через це Петро вважає Василя підступним тираном, який повсякчас вводить гарного та добропорядного Петра в оману. Для його ж опонента такі дії є цілковитим невіглаством, танцем слона у крамниці посуду; він переконаний, що Петра треба тримати якнайдалі від керма корабля, що управляє життям. Тому Петро та Василь - антагоністи.
Петро постійно підозрює свого опонента у підступності, хитрості та відсутності людяності, бо вважає, що той часто заводить його у безвихідні ситуації і потім відверто глузує, тримаючи хорошого та правдивого Петра за дурня. Василь - незрозумілий, його дії є загрозою способу життя Петра. Він - тиран, який несе зло, – до такого висновку приходить Петро й обирає за мету свого життя шлях перемоги над тираном. Він пробує нейтралізувати ворога шляхом досягнення бездоганності в житті: починає практикувати сталкінг, з усієї сили борючись з тим, що є єдиною можливістю виходу з того безглуздя, у яке загнала його власна упередженість. Бездоганність Петра - смішна й кумедна з точки зору Василя: він вводить правила чи канони, за якими починає діяти в житті, його сталкінг орієнтований, у кращому випадку, на знаки, знакові події, що підказують як краще діяти… Але все тече, все змінюється, кожної миті світ інший… Як накинути на все те шаблон у вигляді якихось правил?
Вводячи Петра в безвихідні ситуації, Василь намагається розбудити в ньому справжнє сприйняття світу: без дитячих забавок, коли з однієї позиції складається судження про весь світ. Згадаймо хоча б стародавні лабіринти. Яке їхнє завдання? Вони примушували людину, у безвихідній ситуації, вмикати в собі вищу силу, бо тільки вона могла з тим впоратись.
Петро, закоханий у техногенну силу суспільства, це не сприймає, не збирається ставати іншим, а намагається будь-якою ціною покращити той стан, що має. Він розробляє новітні технології, виходить у космос, знаходить нові наукові моделі утворення світу. Василь ж давно все те знає, підтвердженням чого є шумерські та ацтекські календарі.
Петро веде боротьбу за своє виживання, будує мегаполіси, розвиває медицину та науку, які б захистили його спосіб життя од всіляких негараздів. Його мета - у протистоянні зовнішньому. Василь шукає шляхи єдності зі світом, діє в межах можливого, що відкривається перед ним. Не порушити порядок цілісності – його мета.
Петро не в змозі сховатися за муром мегаполісу. Нещастя та біди, разом з хворобами та передчасною старістю, дістають його й там. Він починає звертатися до Бога як єдиної організуючої сили, своєрідного великого батька для людини, дотримуючись цілком слушної позиції, що оточуюче життя і сама людина пов’язані з ним. Але, діючи несвідомо, він завжди діє всупереч тому цілому, через що й отримує страдницьке життя. У Василя таких проблем немає. Його життя квітне пишним цвітом, оскільки він поєднує у ньому два шляхи – зовнішній і внутрішній.
Петро в муках народжує образно-понятійну картину світу, відточує свій інтелект, збільшуючи, тим самим, бар’єр ілюзії між собою та світом. Василь ж іде за життям, його пояснення світу цілком міфологічні, але він на них не спирається. Їхнє завдання інше: передати настрій, що веде до входження у знання. Тому світ міфологем Василя може включати в себе пісні, танці, образні малюнки, антропоморфні скульптури, храмові споруди тощо. Навіть природа та різні її об’єкти можуть бути тим шляхом до знання.
Петро, спостерігаючи, вважає це все нісенітницями, бо не знаходить там ні логіки, ні здорового глузду, який би спирався на якесь об’єктивне підґрунтя.
Дізнавшись з езотеричних трактатів про існування енергетичних центрів – чакр, та енергетичних каналів – Наді, пов’язаних з силою Кундаліні, Петро починає все те розкривати і підіймати, адже в трактатах сказано, що так можна досягти прояснення і розширення свідомості (наприклад, стану Самадхі, особливого стану всезнання). Петро впевнений, що через якийсь механізм, нехай тонкий та енергетичний, можливо досягти стану пробудження. І, як на диво, те пробудження іноді проблискує під час перезбудження вказаних систем енергокомплексу людини. Але воно може «блищати» і через психоделики та наркотичні зілля. Запам’ятаймо, що воно тільки «блищить»!
Василь, споглядаючи такі дії, може сміятися, взявшись за боки. Чудасія, та й годі! Людина щоденно стоїть на голові, старанно годинами здіймає енергію Кундаліні в позі лотоса чи медитує, сидячі в цілковитій темряві десь в холодному льосі, практикує особливе дихання або тягне димком з люльки, в якій тліє особливе зілля… Він хоче бачити і знати, але в такий спосіб, як це робить у звичайному житті, тобто з тією ж свідомістю (де правдою є образи та поняття того, що доступне у зовнішньому спостереженні й не більше). Бідкається молодій сусідці, що ось-ось щось показалося, але одразу ж і зникло (трясця його матері!), мабуть, треба більше сидіти в тому льосі, де холодно і спина та ноги німіють.
Чому в Петра немає результатів? Вдумливий та поміркований читач скаже, що підняття рівня свідомості чи її розширення нічого не можуть дати по суті, коли залишається та ж позиція, лише з елементами езотеричного знання.
Що є кардинальною помилкою Петра у його боротьбі за знання та кращу долю?
Петро, на сьогодні, добре розбирається в механіці, тож коли ви його запитаєте, як буде рухатись авто, в якого підняті ведучі колеса, він тільки засміється: ніяк не буде рухатись, адже причина його руху – колеса, що обертаються, - буде розірвана зі своїм наслідком – землею, що і штовхає автомобіль вперед. А як же людина може досягти свого прозріння, запитаєте ви у нього, будучи виключеною із плину життя: сидячи десь високо в горах або під дубом у лісі? Причина тут розірвана з наслідком. Щоб вводити дух у життя, треба в ньому жити, займаючись чимось справжнім. Тонкі структури в людині теж з чимось зчеплені, слугують чомусь, щось урівноважують. Завдяки цьому й існує чудо (стан самого життя), якого так шукає Петро. Він ніяк не зрозуміє, що спостерігаючи за каменем або горами, сидячі під дубом, нічого іншого на побачиш, якщо в тобі самому не буде розгорнута зовсім інша система світосприйняття. Для Петра, отже, шлях там, де його немає. Василь все те знає і не може без сміху спостерігати за вивертами Петра. Пам’ятаєте сміх Дона Хуана та Хенаро над особливими записами, що вів їх учень Карлос Кастанеда ?* То і справді дуже смішно. Чим насправді були ті записи? Нічим іншим, як засобом утримання свого стану Петра для самого Карлоса.
Чого саме не може зрозуміти Петро?
Василь весь час пробує пояснити йому, що для того, щоб глянути на шлях під возом, на якому він їде, не обов’язково перехиляти сам віз, достатньо самому змістити свою позицію на возі, нахилитись і побачити, що там насправді діється. Плани можливого – це подієве поле самого життя, яке пов’язане і являє собою одне ціле з континуумом світових подій. Це налаштоване гармонійне ціле. Дії ж суспільства пашубхав мають свою відмінну мотивацію, свою договірну правду, тому заплутують ситуацію в подіях життя до неможливого. Можна сказати, що своїми діями вони створюють власний світ подій, світ, що випливає з їхньої логіки. Тож не дивно, що коли Петро опускає руки, готовий слухати духа й слідувати його наказам, заплутана ним ситуація звалюється йому на голову як нещастя. Тепер це і є його злий дух, якого він сам і створив. До справжнього ж ще треба дібратися, перебудовуючи самого себе, або, за К.Кастанедою, скорегувати свій тональ. Внутрішня сутність, що пов’язує Петра зі світом та боронить його життя (часто від нього самого), навіть не здогадується про мотиви, якими керується Петро. Духовна сутність людини ходить по рейках світових подій, а у світі Петра вони навіть не проблискують. Всі дзеркала його криві, жодне не несе істини, отже, її взагалі не існує. Тому всі дзеркала повинні бути розбиті. Все відносно в цьому світі – до такого висновку приходить, врешті-решт, Петро.
Що то за дзеркала, які він намагається розбити?
Василь живе у стані спорідненості з довколишнім світом, з чого і витікає його знання. Він виробляє, продукує речі, що мають якість того знання, одержують його знакову, сакральну форму, через яку Василь й одержує можливість весь час зберігати свою єдність та цілісність з довколишнім. До таких речей відноситься традиція побудови будівель, храмів, а також всі мистецькі витвори Василя – від полотен художників - до скульптур, від мовних назв – до музики та пісень. Воно має свою чарівність та особливий зміст через енергетичну насиченість, яку вони несуть у собі. Така своєрідна духовна культура допомагає Вірабхаві весь час жити в істині, якою є для нього довколишній світ. Це і є для Петра дзеркала, які він намагається розбити. Вони для нього - ніщо, він у них нічого не бачить, його головна ідея – глобалізація, але як викривлена мета Василя.
Василь через культуру, що споріднює його з духом, одержує дивовижну властивість: в житті йому щастить, все оживає від дотику його рук. Цим володів і козак Мамай, який був втіленням характерницьких якостей козацької доби в Україні. Пам’ятаєте: „Сидить козак, у кобзу грає, що замислить, все те має”*. Будь-який задум, будь-який намір одержує своє втілення в життя, бо витікає з нього ж, де вже існує як прихована в ньому можливість.
Життя Василя не легке, та воно справжнє і веде його сходинами зростання усвідомлення світу. Петро ж бігає по колу за своїми упередженостями, постійно долаючи спротив усім своїм діям. З його (зовнішньої) точки зору Василь живе, не прикладаючи значних зусиль. Але хата в нього, як намальована, чарівна жінка й діти, врожаям на його полі й бог би позаздрив, сам він живе з усміхом і майже весь вільний час співає, граючи на кобзі, чи малює, або створює якихось кумедних химер, на яких, щоб подивитись, з’їжджається мало не весь світ. А на що там дивитись? Химери, вони і є химери.
Але щось у діях Василя таки зачіпає Петра. Він теж починає діяти, даючи відповідні назви всьому, що його оточує, і свято вірить, що це посприяє і його щастю та добробуту, які є у Василя. Так виростає цілий сонм образів та понять, що складають його окремий світ, полоненим якого і стає Петро. Це - ще один бар’єр ілюзій, що відокремлює його від існуючої у світі правди. Завдяки цьому Петро стає розподіленою на окремі проекції сутністю, уособлюючи собою велике та мале “Я” свого внутрішнього плану. Через це у нього - низький рівень життєвих сил (як наслідок, мало живе на світі, часто хворіє, проходить через страждання та злидні, весь час натужно працює, а одержує мізер). Але хто йому допоможе? Тільки він сам.
Праведність або бездоганність - це те, що досягається тільки у поєднанні зі світом, не інакше, і є внутрішньою, а не зовнішньою проблемою людини.
Час іде, його не можна зупинити, світ упередженостей Петра зростає і досягає, врешті-решт, критичної точки у своїй розбіжності з довколишнім. Тоді вибухає криза. Дві світових війни, що прокотилися по Землі, є яскравим прикладом. Петро сьогодні вже розуміє і бореться за збереження тваринного світу, знає, що не можна руйнувати пташиних гнізд, але ще не усвідомлює, що також не можна чіпати дзеркал людської культури, через які істина приходить на землю. Мистецтвом життя Василя йому ще треба опановувати.
Петро, страждаючи, виробляє абстрактний апарат понять, вдосконалення якого наближає його до розуміння дуже непростих істин, на яких стоїть світ. Стає очевидним, що не тільки виживання є головною ідеєю світу: його потрібно повсякчас ще й відтворювати, удосконалювати та гармонізувати, піднімати на вищий щабель розвитку. Саме Петро, знаходячись в скрутних умовах, змушений виробляти витонченіші образи та поняття, входити в абстрагованіші галузі розуміння життя. Тому Петро - тяглова сила, що вивозить віз людства на ширші обрії взаємодії людини й світу
„Нехай воно буде так, як ви говорите, але де той Василь присутній у житті, чому ми його не бачимо, чому він нам невідомий?”, - чуємо запитання нашого вченого читача.
Чому ж немає? Він весь час перед нашими очима, просто не блищить галунами, не бряжчить медалями, не говорить гучно і переконливо, живе, не ламаючи на своєму шляху все задля досягнення своєї мети, його шляхи особливі, тому непомітні. Доки Петро б’є себе в груди на високій трибуні, Василь працює на пасіці, творить в художній майстерні або крутить гончарне коло, йому ніколи. У нього завжди неяскрава проста одіж, йому зовсім не потрібна чиясь зовнішня увага. З точки зору Петра, він той, хто збагачує і утримує суспільство, і тільки. Насправді, все не так просто. Василь живе, відтворюючи те, що є істиною у цьому світі, утримуючи в ньому рівновагу. Радіє доброму врожаю пшениці чи картоплі в городі, вирощеної власними руками, дбайливо ростить дітей, а потім і внуків, займається життям, господарем якого насправді є. Треба тільки добре роздивитися довкола, і риси Василя одразу ж впадуть вам в око.
Петро будує космічні станції, шукаючи братів по розуму, терпляче очікує відповіді на свої радіограми, відправлені до найближчих зірок. Василь знає про існування живого Всесвіту, він давно спілкується з ним.
Василь визнає Бога, він знає про труднощі, які виникають на шляху примирення двох протилежностей у якомусь об’ємному континуальному полі. Він знає, що це може зробити тільки Всесвітній Розум.
Петро стоїть навколішках перед своїми сюжетними іконами і молиться Богу, зовсім не розуміючи, що його бог, в кращому випадку, - егрегорне утворення колективу людей, які думають так само, як він. Щоб торкнутися істини й одержати духовну настанову, треба бачити й знати, тобто мати відповідний рівень культури духу. Без неї не може існувати ніякого шляху до істинного в будь-якій релігії, не буде жодного звертання до вищих сил, а лише театр, в якому розгортаються сценарії, поставлені за упередженостями Петра. Про те ж говорить у свої творах і великий духовний вчитель сходу Шрі Ауробіндо й ін.
Як краще зрозуміти світ упередженостей Петра?
Приміром, у Петра в будинку холодно, бо надворі завірюха, тріщить мороз. Що робить у такому випадку справжній господар? Бере сокиру, скажете ви, і рубає дрова, потім заносить їх в дім і розпалює грубку (чи піч). В льоху він набирає завбачливо припасених продуктів і готує страви для своєї зголоднілої сім’ї. Що тут складного, скажете ви, коли знаєш і бачиш, що саме треба терміново робити? Як результат, лихо відступає від його домівки, в якій стає тепло та затишно.
Але уявіть собі, що Петро в цей час стелить одну червону скатертину на стіл, а іншу вішає на ворота. Починає окопувати будинок ровом, ставити високу загорожу довкола нього, вмовляє сусідів на якийсь союз, щоб вкупі боронитися від спільного ворога. Йому зле і холодно, потерпає його сім’я, тому він шукає ворога - того, хто йому все те заподіяв. Як до нього донести, що все це - наслідок його невігластва, що він не робить того, що насправді вкрай потрібно йому та його сім’ї? Він не бачить, він не знає. Саме від його незнання дві світових війни струснули планету.
Один Петро посварився з іншим Петром, в якому знайшов таки ворога. Сидить сьогодні в ракетному бункері чи керує підводним човном з ядерними зарядами. Як йому розтлумачити, що він збирається воювати сам із собою, зі своєю недолугістю? Або візьмемо останній приклад, вже зовсім свіжий. Запустіння країни, яку довгий час шматували хто і як міг з близьких і далеких сусідів, нарешті осточортіло Петру. Що він робить? Пов’язує стрічку на лоба і звертається до старої віри своїх пращурів, бо тоді була могутня держава, яка всіляким посіпакам давала потужного відкоша. Тому Петро відновлює старі обряди, але в тому ж вигляді, в якому вони ту віру і ту державу розвалили через занепад відповідного рівня культури духу. Мабуть, спочатку треба подбати про рівень свого світосприйняття, а потім вже братися за давнє надтонке мистецтво, що повинно відповідати нашому сьогоденню.
Тут ми і зупинімось, бо далі тобі, шановний читачу, все і так стає зрозумілим. Якщо добре роззирнутися довкола, то виникне враження, ніби на Землі існує не одна, а дві цивілізації людей, і кожна з них не має уяви про існування іншої. Тепер вже знаємо чому.
http://характерництво-спас.укрСвіт стоїть на Правді, якою є сам.
характерники, Січ