1 Отредактировано Аркаим (26.07.2015 13:40)

Тема: Сучасна українська поезія

Хочу познайомити вас, друзі, з  сучасними поетами України.



СЕРГІЙ ОСОКА (Той що греблі рве)
Сергій Осока (Нечитайло Сергій Олександрович). Народився 23 березня 1980 року в смт.Велика Багачка Полтавської області.
Поет, прозаїк, перекладач.



Голос мисливця

нібито з глини  цей звук
ніби він вже виростає
в руки старих дерев
серце своє дає
ніби безсилий лук
з туги ураз спадає
як зі старої ріки
воду косуля п’є

ти не кричи тепер
ти ще прийди під ранок
всі потечуть стежки
в теплі сліди твої
де синій кущ умер
грізна відкрилась рана
сотні не стане ніг
переступить її

краще туди не йди
і залишайся юний
поки стоять хвощі
старші за весь цей ліс
сонце її води
хмари якось затлумлять
і задощать дощі
голос її землі

ти не стріляй туди
краще зростися з луком
чуєш як грає вовк
з гаєм у буревій
як підійдеш один
стрінешся з дивним звуком
мертва віддасть тятива
глиняний голос твій.
(2010)


ой дужі хвилі сиві хвилі
глибокі нурти серед хвиль
встає із хвилі як з похмілля
та й будить коника василь

а вітер віє верби пишуть
рудою крів'ю по снігу
і плачуть дві великі тиші
з човнами ночі коло губ

а бубон б'є а скрипка грає
вовками давніми здаля
іде василь гілки ламає
несе на села весілля

іде василь в далеке поле
в глибоку твань у чорну слизь
де вдови поділили голос
його коханої колись.
2013.


а смерть водила напувати коней
з косою проз любисток і полин
у біле вбрана взута в постоли
хустина прана рукави червоні
і коні мов попереду ішли
й немов позаду простували коні

на кладці привітала пастушка
йому надвечір дихалось привільно
йому у грудях марилось весілля
сорочка молодої ворухка
і дух стодоли і безмірна сила
а смерть його торкнула за рукав
а смерть у воду сонце покотила

а двоє коней бігли до води
а смерть на коней з берега дивилась
буцався чорний реготався білий
і розігнавши сутінки руді
журився Бог над чорним вододілом
одна зоря в руках його тремтіла
тремтіла друга в нього в бороді

а смерть лиш оскирнулась та й пішла
додолу вістрям косу нахилила
і вже заледве стримуючи плач
малий ангелик у сорочці білій
в село погнав корів осиротілих
поніс у торбі батіжок і брилик
прозорі пера гублячи з крила
2011р.


Я не прийду. Не руш мене!
Я зараз давній і непевний.
Мені випростується з вени
гілля божественних пісней.

Не клич! Не ремствуй! Не ходи!
Я мертвий. Я пішов тудою,
де білу тінь Сковороди
сто душ хитали над водою.

Вона пручалася, мов птах.
Вона скресала і не скресла,
аж поки на хмільних вітрах
її не розтерзали весни.

Се давній сад. Се сад новий!
Тут бути радісно і темно!
Тут виростають з кропиви
чи то могили, чи поеми.

Тут Бог, як дуб, на видноті –
у ніч беззахисну і глупу –
слова нечуті і не ті
роями випускає з дупел.

І замовкають голоси,
коли над садом, над вечірнім,
перисте хмар’я – сиве звір’я
іде з великої роси.

І я іду. Ні там, ні де –
аж поки схмарене, невірне
те сиве звір’я – біле пір’я
мені на аркуш опаде.
(2012)


а зупиню човна у водорісті
а над водою розпущу твій цвіт
у груди вдарять пальці твої чисті
нещадно наче блискавки криві

а ніч настане шала і безрога
а голову намочить у ромен
а світ заступлять білі твої ноги
а межи них не відшукать мене

а щось мені напружиться й порветься
як ти себе надломиш до рамен
з грудей прожогом викинеться серце
і всю ріку сичанням обійме.
2007р.


Умерти під час весілля!
Хай гучно заб’ють музики!
Хай відьма укине зілля
Боярину в черевика.
Хай довго танцюють п’яні,
Як коні шалені в милі,
А звінчані і кохані
На землю впадуть без сили.
Хай суджений-наречений
Цілує її під кленом.
Не перший – опісля мене
Зігріє її, студену.
А я б там лежав, кривавий,
Жаский і ще зовсім юний.
А поруч тріщали б лави,
І в вікна сочились луни.
І щоб золоті підбори
Хоч раз по мені пройшлися,
Горілки було щоб море.
І листям летіли лиця.
Ще довго щаслива пара
Хай б’ється в шаленім крику:
”Не мучте його, бояри!
Добийте його, музики!”
2001

Більше Сергія Осоки читаймо в його блозі - http://osoka80.blogspot.com/search?upda … results=20

http://poglyad.com/Content/posts/1706/299934_191651207581529_497702190_n.jpg

2 Отредактировано Аркаим (26.07.2015 13:41)

Re: Сучасна українська поезія

СЕРГІЙ ТАТЧИН (Останній із Мужикан)

Художник і поет з Вінниці. Автор книги "Дзен.UA". Якщо любите довгі медитативні вірші з прекрасною силаботонікою, читайте Татчина.  "Останній із Мужикан" - вірш-візитівка автора :-)

***
У головах вмираючої днини
щораз чекати чорних гробарів,
яким ніхто нічого вже не винен,
окрім монет, розкиданих вгорі.

Вони не знали мертву молодою.
Вони приходять тихою ходою,
два Опанаси, Федір і Яким.
Вовчиця-ніч блискучі ікла шкірить,
іде мороз уздовж земної шкіри,
на небі зріють перші мідяки.

++
Іще довкола глухо, як у танку.
Ще у сумнім не бачиться смішне.
Іще небесний пастир на світанку
отари слів повз мене не жене.

І я, як завше, крайніх не займаю,
щоб розказати – вкотре! – що зима є,
допоки ще не чутно голосів.
Ще жоден із поетів не віршує,
іще усе, як треба – по фен-шую,
іще земля у славі і красі.

+++
Холодне небо – кольору металу,
а в тому небі кілька хмар-прочан,
які мандрують вітру на поталу,
і чимось схожі цим на вінничан.

В грудневім Бузі – вінницька безодня,
де все життя вміщається в сьогодні, –
це перехрестя віршів і епох,
це наші мертві з нашими живими,
це все, до чого так і не дійшли ми,–
а над усім тече Південний Бог.

***
у цьому місті здвоєних речей,
де все навзаєм – слово, тіло, постіль,
де навіть час прискорено тече –
приблизно вдвоє, все вмирає поспіль.

тут все пекуче: голос, голод, шал.
і не тому, що я за кимось скучив.
довкілля пестить тисячами жал,
бо остаточно суче і минуче.

у цьому місті річка і вокзал –
апологети часу: все минає.
тут в кожну шибку вправлена сльоза:
я майже кожну поіменно знаю.

усе зникає в мареві земнім.
ці бідні строфи ззовні не пізнати.
якщо слова й лишилися в мені,
їх небагато – виношених – нате!

у цьому місті зречених – як бліх!
довкола мене люду – наче спаму!
якби я міг, то я б з тобою ліг
торкатись тіла спраглими губами.

і так лежав би вічність і мовчав.
дозріла б з часом зірка серед стелі.
і перманентно віяв з-за плеча
пекучий холод власної пустелі.

в пітьмі взаємин – музика і тлін.
усі питання місто ставить руба.
лахміття неба висне вздовж землі,
а в нім кривавить сонячний обрубок.

минають люди, наче холоди.
про нелюбов до строку не казав їм.
усі «прощай» – задавнене «прости».
а всі прощання – зречення навзаєм.

***
Пам'ятаю тебе руками.
Видивляюсь тебе в імлі.
Неосяжного неба камінь
на золочену Ворсклу ліг.

До безодні тяжіє зриме,
потопельники – до води,
я тяжію до слів у риму,
а до мене тяжієш ти.

Крововилив над Чорним Лісом –
небокраєм тече поріз.
Я без тебе на стіни лізу,
бо у мене твій голос вріс.

І прижився між лівих ребер,
виглядати тебе назад.
Та чекання оце без тебе –
наче босим ногам коса.

Через хату кладе покоси,
той невидимий, хто давно
бачить голим мене і босим,
і оправленим у вікно.

Де конкретно – о пів на сьому,
я чекаю щораз тебе,
вбитий цвяхом посеред дому
у чекання, як я, тупе.

Щоб у центрі цього чекання,
поза часом – на слух-сувій,
я писав-карбував-чеканив
затихаючий голос твій.

***
Прилітали два янголи рано в суботу,
приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи,
і я їм розказав,
що хворію
тобою.

Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій,
починає дзеленькати в грудях дзвоник:
я проганяю підпиту втому,
і готуюсь до нічної,
від тебе,
оборони.

Обходжу по колу свої володіння,
виставляю варту і щиро радію,
що не прокрадуться хтивою тінню
про-тебе-спогади
і на-тебе-надії.

А стемніє – ховаюся в темному кутку
і пробую не-про-тебе-з-собою складати
слова, що оборону мою хитку
захищають на підступах,
як солдати.

А затим опираюсь на підвіконня
і гадаю: з якого ж сузір’я родом
оті – із дитинства – Священні Коні,
що часто паслись
за бабусиним городом.

А хтось же править
тими Кіньми й досі!

Запитаюся в янголів... Ненавмисне...
Або пошукаю в старенькій DOSi,
бо від цього і Linux, і Windows
висне.

...А в неділю просипався вдосвіта-рано,
і ходив до церкви ділитись словами:
і текли вони з моєї сердечної рани,
а люди в злагоді
кивали
головами.

Й хилились перед Господом мої терези –
Все ж то Йому видно з космічного трону!
Що захищаюся від тебе – нетверезий,
що святою водою
кропив
оборону.


Отак і промайнули мої вихідні.

А янголи з пляшкою прилітали й в неділю.
І по черзі вмовляли, що треба мені
блазнем-кобзарем ходити по Поділлю.
Й тягти по-під вікна тужливий мотив –
може добрі люди попросять до столу,
де в кожній жінці ввижатимешся ти,
і я опускатиму
свої очі
долу.

***
+
Нічний косар у полі наді мною
лишив по собі блискітки стерні.
Його коса – блискуча параноя,
яка щораз ввижається мені.

У тому полі колосом стриміти,
рости крізь ніч – в поезію, у міти,
чекати – тілом! – кроків косаря.
А перед ранком вкритися росою,
лягти в покіс під срібною косою,
щоб там, де ріс, родилася зоря.


++
Всі великодні вислови – крилаті.
Всі яйця – потенційні крашанки.
Усі поети – хворі у палаті,
а санітари – родичі й жінки.

Зо дня у день себе самого грати,
чекати слів, дивитися за ґрати,
шукати сенс в римованій борні,
довкола себе ширити пустелю,
із ночі в ніч дивитися у стелю,
яка щомиті важчає мені.


+++
Між нами все лишається насподі,
а на поверхні – тиша і мара.
Всі почуття і дотики – на потім,
усі слова – на кінчику пера.

Безмовний стан – предтеча цього стану!
Я віддаляюсь.
Списуюся.
Тану.
Хоча у мене стільки рим і слів,
що стільки не родилося поетів!
Я замовкаю пташкою на злеті…
Я розчинився – вигорів – зотлів.


Більше Татчина - http://www.gak.com.ua/authors/142

http://3oko.com.ua/wp-content/uploads/2013/03/Serhij-Tatchyn1.jpg

3 Отредактировано Аркаим (26.07.2015 13:41)

Re: Сучасна українська поезія

Шон Маклех


Про себе пише так:

Народився в Дубліні (Ірландія) у 1915 році і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті - Темній Гавані (крім кількох років поневірянь). Хоча мої батьки родом з міста Леттеркенні (графство Донегол). За своє життя я перепробував багато професій - був моряком, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем, крамарем. На старість років, назбиравши трохи грошенят, відпочиваю від трудів праведних.
      Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою - мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати не випадає. Вирішив писати вірші українською мовою. Цієї мови мене навчив один українець, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади - колишній вояк першої світової війни. Крім того моє зацікавлення українською мовою пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд предки ірландців примандрували на Острів Долі з Русі - з берегів Борисфену, зі старої і сивої Скіфії. Крім руської мови використовую для віршування нашу ірландську мову - гелтахт.

________________________________________________
                                                                           «…збися Дивъ,
                                                             кличетъ връху древа,
                                                             велитъ послушати землі незнаємѣ,
                                                             Влъзѣ, и Поморію,
                                                             и Посулію, и Сурожу, и Корсуню,
                                                             и тебѣ, тьмутораканьскый блъванъ!»
                                                                  («Слово о плъку Игоревѣ»)

На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:

Злий птах Див
На слов’янському сумному дереві,
З якого падолист епохи
Зірвав золоті листя надій,
Кричить замість зозулі та сокола,
Віщує пожежі та пошесті,
Голод злий та усобиці.
А ми його годуємо
Зернами свого поля смутку
Важкими, як зуби полоза
Вужа Бористену втомленого,
Змія з боліт Прип’яті.
А ми його крик слухаємо –
І кажемо, що то не Див кричить,
А соловейко
Буцімто.
А древляни голосять-плачуть:
Князя їхнього Мала мечем стяли,
А шапку князівську
Вдягли на злодія,
Таті погані в палатах боярських
Вино криваве
Ллють в горлянки роззявлені,
У чрева свої гнилі й ненаситні.
Збудуйте собі хату мертвих
Серед лісу темного правічного
На дубі сухому крислатому
Під яким отрока синьоокого
Зарізали. 

***

«…Поу сих же літех, по смерті братії сея, биша обидимі древляни і інимі околнимі. Наідоша я хозаре, сидящая на горах сих, в лісах і рєкоша хозаре: «Платіте нам дань.»
                                                                                              (Іпатіївський літопис)

А птах кричить на дереві сухому,
Не радість він віщує і не втому,
Віщує пошесть і війну і смерть.
Вже чаша бід наповнена ущерть,
І то не крук, не соловейко – Див
Посеред осені древлян, посеред злив
Отих, що сліз. Тоді як падолист
Епохи черствої слов’ян зірвав надії
І кинув татям в торбу наші мрії,
Тоді як печеніг здійняв на діточок меча,
Тоді як бавитись поляни – не в квача –
У хованки зі смертю. Отоді
У жменях люди понесли воді
Зерно, і хліб, і кров – на требу
Отому Диву, тому птаху й небу,
Що оком злим в серця несе журбу
Слов’яни голіруч взялись за боротьбу
Та берендей регоче, і розгніваний Дніпро
Гуркоче й гомонить й розповідає про
Поганців, що в князівському дворі
Вино криваве лиють до пори,
Аж доки чернь в міцних натруджених руках
Принесе брили, що зітруть їх прах.

***

                                                                «О, скільки треба літ, щоб день такий настав!»
                                                                             (Герман Гессе)

Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,
Що збирає жолуді істини
У темне дупло старості.
Жовтень – це миша,
Що шурхотить листям віршів
Сумних, як про дитинство
Спогади.
Жовтень – це сірий щур
Хати, в якій помер господар,
І вікна якої нагадують очі сну.
Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
Доки осінні сутінки почуттів
Не стануть черствими
Як хліб жебрака-безхатька.
Жовтень – це сивий кіт
Мовчазний, як люди мого села,
Задуманий, як старий ясен,
Який посадив ще мій батько
У той день мокрий та темний,
Коли вирішив пізнати істину.
Жовтень – це чорний пес
Самотній як ніч,
Яка загубила господаря
По той бік дзеркала.
Жовтень – це старий дід,
Що сивиною своєю
Змушує сонце плакати.
Жовтень – це човен,
Що пливе по Жовтому морю листя
Кульгавим китайцем
З малюнком дракона
На халаті подертому…

Більше Шона Маклеха тут - http://www.gak.com.ua/authors/11145
Його біографія у Вікіпедії http://uk.wikipedia.org/wiki/Шон_Маклех

http://www.proza.ru/photos/patrik7.jpg

4

Re: Сучасна українська поезія

ОКСАНА СУХОВІЙ

Про себе пише так: "Стрімка і норовлива. Народилася 1986 р. у маленькому молдавському селищі над Дністром у пору, коли молоде вино уже п'янить, а горіхи іще гірчать. Ніколи не складала віршів - просто дихала та відчувала і говорила про це так, як вміла."

_____________

Лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками


ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?


що ж тіло те твердезне крем'яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж


тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка


бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї


мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою

***

Зима - таки ріка. А повеням не стане
ні грудочки землі. Усе затопить сніг,
і в кригу закує Перун із порцеляни
останки голих піль, відбитки босих ніг.
І посіріє даль. І сорок днів скрижалі
читатимуть волхви, та не знайдуть путі.


Лиши мене отут - у цій твердій печалі,
у чистій, як вівтар, дозрілій самоті.


***
Об стовбури, об душі стовбурів
моя душа обперлася - вовчиця.
Коли весь гай, усенький гай дурів,
коли з ярів сичали моровиці.


Вогнями каламутило пітьму.
Галявини марудило хортами.
І вили дупла голосами смут,
що й дух лісний канудився, нестямів...


Коли вже світ рушницю підійняв,
впритул підвів ті галаси циганські,
притисла я до снігу вовченя
і перегризла жилу на горлянці.


***
Це перед-час. Готуюся до злив.
Достигле серце проситься із гілки.
Перед сльозами – вже ніяких слів,
А після них – лиш дихання, і тільки.


Це передмістя. Це його печаль –
Час після жнив, і час перед димами.
А в мене час – не той, що після вас,
Ще трохи той, що порівну із вами.


По перед-часу – буде після-час.
Та він – прудкий, і в руки не дається.
Бо, мабуть, знати, що там після вас,
Це так, як знати, що там після серця.

_____

Більше тут - http://litclub.org.ua/users/profile/cardinale/

http://maysterni.com/uploads/63041363569529.jpg

Re: Сучасна українська поезія

https://scontent-a.xx.fbcdn.net/hphotos-xpa1/v/t1.0-9/10635987_612817208844251_485702064023522760_n.jpg?oh=9a6afbc5065106c0791ac235ae74828c&oe=54D921D7


коли сонце доходить до самісінької межі
і на мить зависає - чи справді сідати,
з-за цієї межі, вже зовсім чужі,
ніби крізь воду, проступають солдати.
кожне обличчя усміхнене і молоде,
на рушникові України хрестиком шите.
запам'ятовую кожного, - хоча би за те,
що їм би, по-хорошому, ще жити і жити.

Сергій Татчин 2014

http://характерництво-спас.укр
Світ стоїть на Правді, якою є сам.
                        характерники, Січ

6

Re: Сучасна українська поезія

ІГОР РИМАРУК

(* 4 липня 1958, М'якоти — † 3 жовтня 2008, Львів) — український поет. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002). Президент Асоціації українських письменників.

***
Ця стерня не коле -
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя пере-
віять довелося!...

Сіють чорнопері...

Via Dolorosa.

Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!

Маски і музики...

Via Dolorosa.
__________
*Via Dolorosa - "Шлях скорботи"


***
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…


***
У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих...

На світанку - закислі свої продери,
по сніданку - читай на зарінку,
доки в книзі віків довгорукі вітри
перегорнуть останню сторінку.

А тоді - жебони, гомони, говори,
допивай побрехеньку до деньця...
Тільки ж ліс попід сивим верхів'ям гори -
як зелена пов'язка чеченця.

Тільки ж тіні з осель попідземних ідуть
у небесні поля... - і довіку
не впізнають ні зору твого каламуть,
ні твою доброту без'язику.


***
Вже не стачить старих підошов,
але й путь недалечка.
Ось, неборе, і ти підійшов
до свого Берестечка.

У городі - одні пирії,
понад городом - хмари.
Повтікали із бою свої,
а казали - татари...

При паркані - лише жалива,
при душі - порожнеча...
Може, ці сиворунні слова -
тільки шкура овеча?

Може, ікла іще не тупі,
не урвалась вервечка,
і лише бракувало тобі
для душі - Берестечка?

http://maysterni.com/user.php?id=170

http://maysterni.com/uploads/1701142167520.jpg

7

Re: Сучасна українська поезія

ШОН МАКЛЕХ

Маленька істина
Я знаю одну маленьку істину -
Просту, як кавалок Неба:
Я помру від старості
В глухому ірландському селищі
У старій кам'яниці
З маленькими вікнами.
Тихо засну на своєму ліжку -
Старому і дерев'яному,
Втомившись від безодні прожитих років.
Мене поховають на сільському кладовищі
Між старезних кельтських хрестів
Тесаних з дикого каменю,
Замшілих, як і все на цьому острові.
Пастор у чорній сутані
Меланхолійний, як вогка осінь,
Прочитає псалом латиною.
Єдине, про що шкодую
Наприкінці своєї дороги:
Я не загинув на барикадах
В боротьбі за свободу
Моєї святої Ірландії!

01.03.2015

http://visitorc3.qipru.users.photofile.ru/photo/visitorc3.qipru/200741514/xlarge/210169706.jpg?cid=

8 Отредактировано Аркаим (26.07.2015 12:58)

Re: Сучасна українська поезія

ОЛЕКСІЙ БИК

Колись до війни:

"Переможець обласного (Чернігівська обл.) конкурсу юних поетів 1997р., лауреат ректорської премії НПУ ім. Драгоманова 1-го ступеню за кращу публікацію в університетській газеті 2001р., лауреат ІІІ Всеукраїнського фестивалю авторської пісні в м. Києві(2002 р.), лауреат фестивалю авторської пісні "Струни серця" в Івано-Франківську(2003 р.), лауреат фестивалю авторської пісні "Українська хвиля"( Суми, 2003 р.), лауреат конкурсу поетів сайту "Поетичні майстерні", друкувався у періодичних виданнях різного масштабу, виступав в Українському Домі та на Національному Радіо у передачах В. Герасим"юка як поет і бард, на радіо "Голос Києва", мав сольний концерт у клубі "Остання барикада", член літературного об"єднання "Радосинь" при Спілці письменників України."

http://fs174.www.ex.ua/show/27617088/27617088.jpg?800
__________________________________________

…Отих ранкових слів,
Яких папір не стерпить,
Примарна напівтінь
У сивому диму –
Це лінії руки,
І їх уже не стерти,
Не відаючи, як,
Не знаючи, чому.

Не знаю, чи тому,
Що вперше і востаннє
Лягаю в борозну –
І рветься борозна,
На відповідь мою
Іще нема питання,
А що вже проросте –
Того ніхто не зна.

Бо лізуть у рядок
Натхненно і уперто
Слова, що обірвуть
Мене на піврядку...
...А сонце у сідлі.
А вірші – у конверті,
Загубленому ним
На повному скаку.


***
Відчинені вікна - протяг,
Навшпиньки заходить осінь,
Тихцем розплітає коси,
Знімає нечутно одяг.

Долоні кладе на плечі,
Очима знаходить очі,
Розпусні вуста дівочі
Шепочуть слова старечі.

Ми будемо знов коханці,
Ми знали про це обоє,
А я захворів тобою
І, певно, помру уранці

І, певно, так буде краще,
Ця осінь - проста повія,
А ти - моя безнадія
І вірші мої пропащі.

Ти вічна моя потреба...
Моя...І кривлю душею...
У час, коли буду з нею,
Я думатиму про тебе.


***
Навиліт прострелене
Літо останнього року
Напише слова
У контексті симптомів самотності,
Сумнівна утіха
Посмертної слави пророка
В своєму окремому
Етносі чи мікрокосмосі.

Я випав з процесу
І випав, напевно, назАвжди,
Я випив усе,
Що було мені нині прописано
І ця суєта
Поза вектором кривди і правди
Останній мій день
Відкоркує, пригубить і висосе.

Я випав з процесу -
Зате прописався в обоймі,
В обіймах тривоги
І непереборного відчаю,
У цьому святому
Братерстві приречених воїнів
Не важить ні слава,
Ні честь,
Ні партійні посвідчення.

А важить уміння
Вгризатися в землю зубами,
Зриватись в атаку
Назустріч смертельному пострілу,
Ми вічні герої
Старої кривавої драми,
Навіки й посмертно
Загублені в часі
І просторі.

Ці простір і час -
Як мазки однієї палітри,
Написані ними полотна
Сміються і шкіряться...
Я випалив небо
Цього передсмертного літа
І вибив з-під піхов його
Перекошені милиці.

Я видів, що коїться,
Відав, що буцімто смертний,
Я вивів для себе
Цю найсправедливішу формулу,
Що той, хто нас виписав -
Може так само і стерти
Від щирої ніжності
Чи від пекельного
Сорому...


***
Доки світ молодий,
Доки тіні його невловимі,
На світанку століть
Закривавиться обрію схід,
І останній підйом
Просурмлять на зорі херувими,
Закликаючи нас
Лаштуватися в новий похід.

Най сконають усі
Лжепророки і псевдомесії,
Що в священну ріллю
Засівають облудний посів…
Зрозумій мене так,
Як я сам себе не розумію,
Як ніхто і ніколи
Мене іще не розумів.

Не рахуючи літ,
Що мені накувала зозуля,
Я сідлаю коня
І ступаю в своє стремено.
Передсмертний ривок –
Я поважчаю рівно на кулю
І впаду у траву,
Як в старому німому кіно.

Передсмертний акорд –
Я полегшаю рівно на риму,
В цій агонії сну
Заблукавши на віки віків,
На руїнах Москви,
Вавилону і Третього Риму
Сонце витче узор
Українських моїх рушників…

... Нині: Боєць ДУК "Правого сектора" із псевдо "Бик" - відомий журналіст, бард і просто український націоналіст.

http://patrioty.org.ua/st/wp-content/uploads/2015/07/duk.jpg


Музично: https://www.youtube.com/watch?v=zJPh0inC8qU

Більше віршів Олексія: http://www.ukrlib.com.ua/sovr/printout. … p;bookid=0
http://maysterni.com/user.php?id=221&t=0

9

Re: Сучасна українська поезія

СОЛОДКИЙ СПРОТИВ

пане президенте
пане прем'єр-міністре
верховна радо
я вас писатиму з маленької літери – може ви й проти
але я не питатиму вашої згоди – навіщо питати
це моє ставлення
це моя позиція
це мій спротив

в Україні осінь
я мовчу про війну і можливий голод
ще допоки без голоду
якщо Бог не попустить то так і буде
але бідний народ завжди залишається босим і голим
та ви не хвилюйтесь – бо це лиш статистика а не люди

а стосовно війни якої немає – щирісінька правда
бо якщо воювати то який з ворогами у дідька бізнес
пане президенте
пане прем'єр-міністре
верховна радо
роззирніться довкола і схаменіться доки не пізно

а довкола вохра
довкола сепія кадмій стронцій
на початку вересня в грудях тоскно й немає спасу
споглядати ці юрмища новоспечених охоронців
по периметру вашої можновладці верховної бази

якби пив то запив би – бо ні відради і ні розради
від цієї зневіри емігрувало за обрій літо
пане президенте
пане прем'єр-міністре
верховна радо
вам би радо побратися попід руки – за літом слідом

чи услід за пташками
що дружно шикуються для параду
в української осені альтернатива – чужинський вирій
пане президенте
пане прем'єр-міністре
верховна радо
заберіться на дах розбіжіться й злітайте – я у вас вірю

я ніколи не ремствую
стосовно побуту чи власних статків
жінки мене балують – якісь марципани млинці шарлотки
мені не злипається – від цього не злипнеться
та може статись
що ніколи – із принципу – не купуватиму ваше солодке

Сергій Татчин

https://pp.vk.me/c628824/v628824011/1cc96/8IyFWjrAdDo.jpg

10 Отредактировано Аркаим (25.01.2016 00:44)

Re: Сучасна українська поезія

ОЛЕКСА (Олексій) БИК

І Бог, що раяв тобі прийдешнє, не обманув.
І буде ранок, в який проснешся - а біль минув.
Минуть недолюдки і почвари, мине угар,
і ця самотність тобі не кара, а Божий дар...
3 січня 2016 року



Це люди, які забули про значення слова «страх»,
бо смак горілої гуми прокрався до їх осель.
Ці люди ходять під кулі з цигаркою у зубах,
бо так надзвичайно зручно прикурювати коктейль.

Ці люди ковтають каву, закушуючи свинцем,
і йдуть по мінному полю, як той колись по воді.
Ці люди носять гранату, і їх не беруть живцем,
і їм, далебі, плювати на сиве у бороді.

Вони, далебі, сприймають написане у псалмі як доказ,
що їх Всевишній підсаджує на броню.
Ці люди ховають друзів – таких, як вони самі,
і просять іще набоїв, і просять іще вогню.
04.02.2015


Сюжети життя по колу огидні, як телебачення.
Ніхто не відвалить камінь, не скаже тобі: «Виходь!».
Усі ці нікчемні збочення не мають жодного значення,
бо ми – спускова пружина, а кулі несе Господь.

Забудь про усі інструкції, і все, що підкаже раціо,
про те, що нема нічого, крім засобів і мети.
Фігня полягає в тому, що вийти із ситуації
завжди набагато важче, аніж до неї зайти.

Зробити притомний вибір, керуючись цими даними,
тобі допоможе віра або тютюновий дим.
Ти можеш іти на полюс або до Обітованної -
не важить, яка дорога, а тільки – куди і з ким.

Ти можеш вірити в карму чи в ніж у долоні гицеля,
в газети чи телебачення, чи інші правила гри.
По вірі тобі воздасться. І, може, навіть сторицею.
Якщо ти, звичайно, здатен вкурити, що це – дари.
5-10-2014


Як не при на рожен - а дожити до смерті стане.
Чим себе не дури і чого собі не обіцяй –
ти ще годен пройти через війни або майдани,
але, чорт забирай, тебе виїсть тривога оця.

В нас немає імен, але ми іменуємо зброю,
наче дітям своїм роздаємо святі імена,
бо пройшовши війну ще ніхто не лишився собою –
в тебе є автомат і оця розпроклята війна.

Паралельні світи перетнуться в твоєму окопі,
твоя кров і земля – як полотна військових знамен.
І ані у Москві, ані навіть у ситій Європі
жоден тлустий мудак не дізнається наших імен.

На світанку до нас позлітаються міни і круки,
але що тобі в тім, коли знаєш, що правда – твоя.
Захищай її так, щоб від жаху здригалися суки
і пили валідол, твого гвера зачувши ім’я.


***
…Ця жінка мовчить – але тільки для мене мовчить,
бо марно казати про те, чого, може, не буде
єдиного разу на всі безкінечні усюди,
де вічність заважить не більше, ніж втрачена мить,
в яку поміж нами могло усе бути не так,
як сталось сьогодні, учора, чи, може, ніколи,
де світ заблукав у одвічному бігу по колу
в гонитві за тою, яка радше символ чи знак
утрати, утоми, умови моєї журби,
в якій загубилось усе, що казав Заратустра –
в окопі печалі я вибухом зірваний бруствер,
уламки якого присвячені вічно тобі.
Римується літо словами, яких не було,
яких не буває і бути не може між нами,
рахуючи дні, лаконічні, немов телеграми,
і ночі шалені, і ранки прозорі, мов скло.


***
Рахую секунди, мов кроки твоєї ходи,
заплутавшись серцем у ці безнадійні тенета.
У наших з тобою побаченнях по інтернету
мені тебе мало, як рибі в пустелі – води.
Я вірив, що я й невразливий, неначе вода,
що кинь в мене камінь – а тільки розійдуться кола.
Але перетворить на кригу і навпіл розколе
той час, що відлунює, ніби нечутна хода…
https://www.facebook.com/%D0%9E%D0%BB%D … 3/?fref=ts

https://scontent-lhr3-1.xx.fbcdn.net/hphotos-xpt1/v/t1.0-9/1505627_296332163899695_7730477867800062719_n.jpg?oh=42bcdfba47a9eadbc81055b3d0cd4706&oe=573E19FC

11

Re: Сучасна українська поезія

Сергій Татчин
15 год ·

ПАМ'ЯТЬ
оця стражденна земля довкола і небо над нею – і є Батьківщина.
це остаточна причина жити саме отут – і вагома причина.
причина ставати сильнішим, кращим, вивершуватися – поступово.
причина для невгамовної ненависті і безоглядної любові.
це причина пишатися своїм родом, генотипом, кров'ю.
а ще – життєствердна причина брати до рук зброю.
щоб з цією зброєю вкотре відвойовувати свободу –
за майбутнє,
за теперішнє,
за невгасиму пам'ять свого роду.
і передовсім – за пам'ять,
за те, що за нами, – те, що позаду.
саме вона й надихає – і це одвічний Господній задум.
бо коли за тобою вже немає жодного, ані душі, – нікого,
то немає й пам'яті, а – відповідно – немає й Бога.
і коли лягаєш на землю, – не мигаючи дивитися, як над тобою
когорти хмар шикуються до останнього в серпні бою,
пам'ятай про тих, хто поліг в оцю землю задовго до тебе, –
ось вони – хилитаються на вітрові билинками стебел.
ось вони – в пташиному щебеті, в шелесті листя, в пружному вітрі,
розчуй кожен голос, розгледь кожну ноту на цьому пюпітрі.
вслухайся в цю музику, в якої немає початку й не буде кінця,
вирізни її межи іншими, бо всі вони закінчаться – тільки не ця.
тож хай вона оселиться – в кожній клітині, в кожному атомі,
просто запам'ятай її, – і тоді після тебе кожен її пам'ятатиме.
http://1.bp.blogspot.com/-5vsqiG5RH6I/Tjqwu6b30FI/AAAAAAAABc0/j5IpD4Vylbk/s1600/Image_214.jpg

12

Re: Сучасна українська поезія

Класика*
_______________

Ліна Костенко



БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.

Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.

Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.

А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.

Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.

Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.

З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!